Гессе у своїй багатій епістолярній спадщині й не згадує про Нольде (зате в ньому кохалася Лені Ріфеншталь). А, нате, скільки спільного: письменник бавився малярством, а художник мандрував далекими краями, які перший відвідував, – ті чи інші, по сусідству. Треба гадати, для Гессе його співвітчизник був зразком злочинної сліпоти, щирої співпраці з 3-м Рейхом, за яку митець отримав на горіхи від самих же нацистів, котрі впевнилися наскільки непередбачуваним є їхній симпатик, тож і поквапилися його спекатися. Не у прямому сенсі – заборонивши працювати у власному фасі (наче Миколка – нашому Тарасу), про що йдеться у романі Ленца "Урок німецької". Така ж доля спіткала і поета Готфріда Бенна, той теж любив квіти, як і Нольде.

"Лякають мене анемони…" А розпухлі гігантські маки 1942-го? Апокаліптичний бузок 1930-го? Лілії, з низкою сестер-подруг – 1931-го? Жоржини зі східними масками – 1919-го? Червоні та сині пуп`янки з яванськими ляльками – 1928-го? Сині та червоні, наструнчені та розлогі – в саду 1922-го? Квіти і хмари 1933-го? Чи зловісні пащі зовсім не ідилічних соняхів 1932-го?

І людина – щось подібне до пістрявої брості, хижого ботанічного виродка. Людина, передусім жіночої статі: хтиві бабери с наквецяними губами не з лопуцька (чоловіки тут відгонять євнухом, грубим гермафродитом, навіть бороди здаються нашвидкуруч сфальшованими). Млость "Лимонного саду" нічим не краща вакхізму "Танцівниць поміж свічок".

Серед інших колег "Мосту" – машина часу пружинить в далеку "срібну добу", в місто Дрезден – Нольде вирізняється своїм колірним шаленством, зловісною вигадливістю. Між тим, до гурту цього приєднався не одразу, за два роки після початку (за словами Шмідта-Ротлуфа, "знаємо звідки йдемо, не знаємо куди"), а за три вже подався на безлюдні острови Північного моря.

Що й казати, коли у творах молодих літ – окрім сумирного чоловічого портрета, вправної олівцевої штудії (Емілю саме 25) – вже за кілька років по тому: маска потвори; огидний дракон серед скель; каменюка з лицем монстра; замальовки полотен Гойї з характерним виділенням чорних плям, як кажанячих крил. А, однак, ХХ століття ще не настало.

Прийде час – струсоне з себе позірний демонізм, спекається стр-рашних гримас і поверхових хорорів у фарбах чи без фарб (у гравюрі). Від демонів тікатиме на біблійні терени, та й там не врятується, доженуть та й полонять, просякне він їхньою жовчю наскрізь. Вона перебродить, перейде в інший стан, пошлюбившися з болем, смутком, відчаєм, – якостями, притаманними передовсім інтелектуалам.

"Нольде пише гарячими фарбами грубої землі, взятими з лілових озер, вичавленими з вовчих ягід", – пише Гаузенштейн, до речі – автор першої (і поки останньої) вітчизняної монографії про голизну в образотворчому мистецтві, виданої у Пітері 1914 р., де більшість прикладів – з митців-тевтонів. Нольде, правда, серед них немає. З огляду на (тодішню) жовторотість?

Іще кілька слів про "грубість", які сказані "в іншому таборі". Хто б міг подумати, з чиїх вуст – ретроспективниці-пасеїстки-"міріскусниці". 1926-го, опинившись у Берліні, Анна Остроумова-Лебедєва оглядає виставку тогочасних графіків. Про офорти Нольде (окрім нього – відзначає Клемма і Барлаха) пише: "грубо, плямисто, але часто красиво". Тобто – майже схвалює.

Щоб ви знали, Нольде – з родини селян. І прізвище справжнє – геть простецьке: Хансен. Своє псевдо митець обрав – у 33 роки! – за місцем народження. Це селище у Шлезвігу, терени якого свого часу були каменем спотикання між двома державами, про що напише в мемуарах Бісмарк. Митець спочатку дійсно мав намір стати хліборобом, та згодом пішов на меблеву фабрику.

Грубість, шерехатість непривітного середовища. Через протидію Франца Штука юнак не втрапить до Мюнхенської академії. 12 років по тому спалахне скандал з журі Берлінського сецесіона. Через вердикт нацистів Нольде довго (і потай) писатиме одні акварелі. Але це не порятує його від принизливого табу в країні, зусиллями якої головно й був здоланий нацизм.

"Художник – чутлива сутність, що сахається світла і шуму, він знемагає в тузі. Люди майже всі – його вороги; друзі, особливо найближчі – найгірші з ворогів. Вони для нього, як поліція для тих, хто боїться світла, він повсякчас бачить ліхтарі. Чорт живе в його кістках. Божество – в серці" (Максу Зауерландту, 9 жовтня 1926 р.).

Сакральне він витлумачує для себе напрочуд своєрідно. Навернувшись у віру після тяжкої хвороби, Нольде уникає нудної ортодоксії, яка, власне, і лягає могильним каменем на усі спроби відродження цього жанру в ХХ столітті. Усі успіхи релігійного малярства відтепер пов`язані з єрессю. Нольде – о, так, так, Далі – в жодному разі.

Смертельно змученого Христа, за версією німецького майстра, оточують з усіх боків зрадливі пики (подив. вище: як митця – його друзі), які знемагають від власних амбіцій, пожадливості, звіринного егоцентризму, напівзадушених пристрастей ("Духів день", "Синедріон", "Покладення в домовину", та на першому місці, що дуже красномовно, – "Невіра Хоми"). Кожен апостол – юда?

Виняток – "Свята ніч" (1912). Байдуже, що Марія скидається на циганку, а в Йосипа-теслі – зеленуваті кола під очима. Зате в хлівних дверях, як у розриві завіси, – пронизливий ультрамарин пітьми, в якому світить 5-кутна зірка (так, як її зазвичай дітлахи малюють), а з-за пагорба неквапно підіймаються пастухи. Малий Христос – просто червоне скарлючене маля, яке не відає про зраду.

На контрасті – "Зустріч фараона з Мойсеєм", написана роки на два раніше тієї картини. Де фараон-жлобчук, де герой-Мойсей, де фараонова челядь-чернь – про це здогадуємося лише за пишнотою прикрас. Усі жаднючі, в усіх очі загребущі. А головний герой сцени – скринька з коштовностями, на дно якої спрямовано геть усі погляди присутніх.

Кожна подія – маленький апокаліпсис, чи то в пейзажі, чи то в "натурі", яку теоретики мистецтва чомусь прозвали "мертвою". Дзуськи! Перша-ліпша лялька-маска Еміля Нольде має у собі незмірно більше ознак життя, аніж чиясь галерея портретів, "блискучих мерців". Маски по-змовницьки підморгують одна одній, а статуетка оленя ось-ось, та й сплигне з підставки.

Багряні хмари зависли над світом. Крила вітряка завмерли "андрієвим хрестом". Плями квіткових насаджень – мов ті виразки, що їх не вивести з земного тіла. "Загибель нашої планети буде жахливою. Поки вона ще на підйомі" (з авторських нотаток, 1940-ві рр.). Нольде і пише останній злет сущого, спалах життя перед безоднею смертельної лихоманки. І нинє отпущаєши…

Але поки теє не настало, грім не грянув, аптекар не перехрестився – людство може тішитися звичайнісіньким пікніком (картина 1911 р.) навіть не на узбіччі, а… на тлі брудного паркану. Персонажі – мов з якоїсь новелки Арцибашева, багрянопикий студіозус та трійко намазаних, перестиглих лярв, котрі пускають бісики комусь там за кадром. Мо, мені?

Того ж року – полотно під промовистою назвою "Слов`яни", – німецька версія дегазового "Абсенту", але із залученням представників "варварської раси". Плішка, два келихи. Він – зморхлий доходяга, аж баньки скривилися від пиятики. Вона – вирячкооке страшко з якоюсь халабудою на голові. Прикро? А ви що, ніколи бачили подібних типів? На "п`яному куті", скажімо?

А от варварів справдішніх Нольде пише з неприхованою симпатією – як і Ленні Ріфеншталь їх же й зніматиме (півстоліття по тому). Дикуни Нової Гвінеї пашать нерозбавленою, безсумішною гідністю, яка не знайома людям філістерської – європейської! -цивілізації. Триликий портретний фриз – як вирок загнилому світу умовностей і тупих обмежень.

"Що таке закон? Що є свавілля та невгамовність? Кожен справжній митець створює нові цінності, нову красу. І тоді виникають нові закони, якщо тут можна вжити таке от делікатне слово. Нове і красиве, що він приніс, буде оголошено "свавіллям" та "невгамовністю", тому що воно виявиться непідвладне колишнім законам" (Гансу Феру, 1930-ті рр.).

Зображення: http://www.ludorff.com